Колядники завжди верталися з вирію,
як предки, поставши із мертвих, приходили в гості.
Приносили короб із хмарами, снами і звірами,
щоб не раз відбути життя на помості.
Додому вела їх звізда навпростець, над снігами,
і падала теплим обличчям господарю просто в долоні.
Як радісно йшли! – хоч не мали землі під ногами, –
волхви добіблейські – лишившись у смерті в полоні.
Це магія давня – сховатись від смерті за ляльку,
що виструже майстер (доречна ще й схожість портретна!),
та, щоб захистити від лиха, пристріту і ляку,
замкне усі душі навічно у скриньці вертепній.
Ту скриньку таїли в криївках поганського раю,
куди відлітали птахи, де трава зимувала із листом.
Коли насували, немов з того світу, сніги з-за Дунаю,
тоді Коляда вигравала-котилася полем сріблистим.
Вертеп оживав, як у вулику рій,
для вселенського дійства,
щоб знов чародійно минуле з майбутнім з’єднати:
співали колядки, сонця і голубок ліпили із тіста
і в небо пускали – будити весну коло хати.
Та князь Володимир навів пастухів з Віфлієма,
що дев’ять віків несли вість палестинську про диво.
Народ у Дніпрі похрестили з плачем, і кадила черемха…
Язичницькі душі ляльок похрестили
за кількасот літ святобливо.
Тоді до вертепу прибилася діва Марія з Ісусом –
їй місяць насвітлював стежку,
а тьму насилав надовкола цар Ірод.
Тепло ще живе, ще корівка жує…
Запорожець підморгує вусом,
що Смерть тут не владна, – їй вдруге не сповнити вирок.
І янгол тріпоче крилами, як полум’я свічки
на людному вічі, –
багріє крайнебо іще з давнини і світанок займається ясен.
Всі ждуть – не діждуться урочої стрічі,
коли три царі із дарами приступлять до ясел.
…Було – і минуло. В покинутій хаті дяка, на горищі,
мороз оселився у стінах вертепу,
шурхочуть у сіннику миші,
що кинулись врозтіч ляльки – і застигли…
Кому це все треба?
Хтось ніби колядку заводить різдвяної ночі? –
То вітер хурделистий свище…
І тиша повсюди. Лиш тиша по тиші. –
Ця тиша сягає до самого неба.
