Кує зозуля, що життя минає,
і полягає літо у покосах.
Головами наклавши,
духмяніють що є сили трави
по цей бік
і по той бік
часу.
Куку-куку –
і день за днем щербиться,
куку-куку –
вервечкою із лугу
ідуть жінки з граблями
надвечір до порома.
Та хто перевезе
їх на цей берег?
Старий поромник
із віїсто-світлозорим сутінком
й ранесеньким молодиком,
що знесподівана поранив небо,
вже подалися на село.
Маліє літо,
і зозуля тане,
та завмирає течія ріки і часу…
Це ще не ніч,
це лиш печаль незбутня
схололої води.
На березі пологому
вже тихо,
а тут цвіркун когось благає:
вернись… вернись…
