Жив собі десь чоловік,
Він Остапом звався.
Раз поїхав в гай по дрова,
З чортом пострічався:
Прилягав, бач, гайок його
К болоту близенько;
Росла всячина на йому
Високо й низенько.
Завелось в тому болоті
Чортяків до врага,
Були й голі, й волохаті, –
Цілая ватага;
Чорні були і перісті,
Шуті і з рогами,
На собачих були лапах,
Були і з ногами.
Остапу тому й казали,
Щоб він постерігся,
Щоб не їздив сам у гай той,
Щоб з чортом не стрівся.
«Дак що! Може, він ухопить?
Сирий – не покурить!
Улепетне й чорт од мене,
Може, й роги згубить!»
Дивувалися миряне,
Що він так хвабрує,
Що про бісів він так сміло
Під вечір толкує.
Бо вони, як тільки темно,
Всюди шванигають,
Перевернуться в що-небудь,
Да і підслухають;
Жабами інколи скачуть,
Жуками літають,
Де що робиться на світі,
Усе біси знають.
І Остап – нехай Біг простить –
Мабуть з ними знався:
Ходив вночі сам усюди,
Чортів не боявся.
Раз рубав він в гаю дуба…
Зирк, поруч чортяка!
Трохи не впустив сокири,
Злякавсь, неборака.
– «Здоров був, пане Остапе!» –
Біс сказав до нього.
Іще більше ізлякався,
Не сказав нічого.
Потім трохи прочумався:
Дуже був моторний.
– «Я чув про тебе, Остапе,
ти вельми проворний», –
Чорт сказав ізнов до його.
А Остап чухмаривсь,
Мовчав довго з переляку,
А після оправивсь.
– «Як к якому, бачте, ділу, –
Остап став казати:
– Орать, сіять, лісу плести,
Строїть вмію хати».
– «Ну, а зайця ти доженеш?» –
Спитався чортяка.
– «Не дожену, пане чорте,
Бо я не собака».
– «От же я так і піймаю!»
– «Дак де ж його взяти?»
– «Зараз буде, коли хочеш,
Мимо нас стрибати».
Де узявся справді заяць!
Остап: «Катя!» – крикнув;
Зараз і поймав диявол,
Заяць і не пикнув.
Як поймав він в свої кігті,
Тільки стрепенувся.
– «Диковина!» – Остап сказав,
А чорт усміхнувся.
– «Ну, а свистать ти умієш? –
Чорт ізнов питає, –
Так, що і лист із дерева
Зовсім позлітає?»
– «Я як свисну, дак ще не так, –
Остап почав мовить, –
Ніхто в світі, в закладу піду,
На ногах не встоїть».
– «Давай в заклад, що я встою!»
Остап наготовив
Гарную собі дубинку,
Знов тоді промовив:
– «Свистіть же ви попереду,
Тоді станем биться
Ми у заклад, що впадете, –
Готов побожиться!»
– «Гаразд, затуляй лиш уші!..»
Свись!!! Ліс затрусився,
Аж Остап насилу встояв,
З дуба лист звалився.
– «Тепер же ви, пане чорте,
Зав’яжіть очиці,
Бо, як свисну, то неначе
Хто вріже по пиці».
– «А який же буде заклад?» –
Чортяка питає.
– «Повну шапку срібних грошей, –
Остап одвічає.
– А ти мені, як не впаду,
Що пообіцяєш?»
– «Усе тільки, що є в мене,
Все позабираєш!»
– «Добре!» – Да й зав’язав очі,
Він перехрестився,
Як урізав дубцем в висок,
Чорт і покотився!
Витягся на цілий сажінь,
А після зобгався.
– «А що? добре свиснув, чорте?» –
Остап попитався.
Застогнав, аж сумно стало,
Як бугай в болоті,
Остап квачем йому в горло,
Щоб не сохло в роті.
Облизувався чортяка,
Насилу аж дихав,
Крутнув після головою,
А далі зачмихав.
– «На здоров’я, пане чорте!
Годі вам качаться.
Я піду уже додому, –
Пора розщитаться…»
Землю поорав, як плугом,
Чортяка рогами,
Повиривав з корнем зілля,
Як дригав ногами.
Крутивсь, вертівсь, підскакував,
Скрипів аж зубами,
Мабуть, дуже він був ніжний:
Все плямкав губами,
Як сова при світлі, лупав
Чортяка очима,
Хвостом вертів, розправлявся
Да кивав ушима.
Почухався, став на ноги,
Неначе був п’яний;
Позіхав і потягався,
Неначе заспаний.
Трошки згодом заговорив:
– «Ну, Остап, ти свиснув!
Справді неначе по уху
Мене хто [був] тріснув».
– «Іще добре, що очиці
Свої зав’язали,
Не тільки річ би однялася,
Може б, сліпі стали».
Оддав чорт Остапу
Гроші да в болото тягу,
Скорійше води напився,
Прогнав трохи снагу…
Дак і вір оцім Остапам!
Чвалаями й ходять,
Зовсім вони не учені,
А бісів проводять.
Остап після розказував,
Який був чортяка:
Кострубатий, із рогами,
Чорний як собака.
Зуби, як ікли свинячі,
Всі зверху стреміли,
Такі, як у вола, уші, –
Тільки вниз висіли;
Хвіст загнутий у каблучку,
Козинії роги,
Морда гидка, препогана
І кінськії ноги;
Шия в його дуже довга,
Як верблюд горбатий,
Страшно на його й дивиться,
Увесь волохатий.
Двоє очей в його лобі:
Одно превелике,
Як жар було червонеє,
А маленьке дике.
Він так ходить, як би ведмідь,
Як циган спиняє.
Приступить не можна близько,
Бісом і воняє.
Руки в його дуже довгі,
Когтів по чотирі,
І моргуля превелика
Саме серед гири.
Язик теж в його предовгий,
Через губу висить;
Знай, тупає, не постоїть,
Мов би глину місить.
