У Спасівку, у жарке літо,
Пустив Семен попасти
Свою кобилу завгороди.
Кобила була сивої масти,
Худая, ребра, як на марах,
Що можна всі перещитать.
Попаслась небагацько ранком,
Потім, як почали кусать
І оводня, і мухи дуже,
Вона і пастись перестала,
Кивала головою все;
Далі по полю пострибала:
Невмоготу прийшлось сердешній.
Аж путо на собі порвала,
Побігла навпростець вона.
А в полі пасіка стояла.
Кобила в пасіку звернула,
В куточок стала головою.
То шкурою істрепене вона,
То тупала ногою.
По перемінках тупотіла,
Сама ік лісі притулилась:
Ховалась в холодок вона.
Назад, сердешна, не дивилась:
Од мух, бач, тілько обганялась.
Того, нещасна, і не знала,
Що в пасіці вона була,
Що й близько улійка стояла.
Не довго оддихала, бідна.
Хвостом разів із п’ять махнула
Як раз коло очка в ульї.
Бджола за ногу і вджагнула.
Кобила вся аж затрусилась,
Зігнулася, брикнула задом,
Роздратувала бджіл зовсім.
Отут, як почали вже разом
Наяровать, котра куди попала,
Не встояла тоді кобила,
По пасіці побігла, скільки сил,
І ульїв з десять повалила.
Не бачила воріт вона, –
Гасала все кружка, брикавши,
Аж пасішник проснувсь Хома,
Після обід у будці спавши.
Побіг, побачив: що за лихо
У пасіці таке случилось?
Чи бджоли краде хто в його,
Чи друге що зробилось?
Прибіг – і бачить, що кобила,
Як би скаженая, гасає.
То головою кив вона,
То задом підкидає.
Узяв ломаку він скорій:
«Оце, диявольська кобила,
Щоб ти пропала була перш,
Поки ти лиха не робила».
Почав шмагать по ребрах,
Докіль потрапила в ворота.
Аж чуб упрів і у Хоми, –
Була й йому тоді робота.
Із сивої кобила стала
Зовсім не знать якая:
Позапухали ребра всі,
Од браги мов була товстая.
Семен ходив із обротью,
Кобили по полю шукавши. –
Побачив, – з пасіки якась біжить,
Коняка, голову задравши, –
Одбігши недалечко, стала.
Семен ізпершу не пізнав,
Ладонею од сонця затулився,
Предуже довго розглядав:
«Ба ця, й похожа на мою, –
Хіба в грязі де укачалась, –
Чи, може, це і не моя?»
А та кругом все оглядалась,
Покусаная і побита,
Насилу аж стояла.
За що й про що було їй,
Сердешная зовсім не знала.
Семен розглядів, що його, –
Сплеснув тоді руками.
Оброть надів: «Ну, сива, ну!»
Насилу човгає ногами
Кобила бідна після бані, –
Не йде, а тягнеться за ним.
Вона і тілом, і душею
Була не винная зовсім:
Шукала холодку собі,
Од мух да оводні ховалась,
Да в гірше лихо ще вона
Зовсім після попалась.
Семен свитиною укрив,
Щоб муха їй не докучала;
А то не бачила і оводів,
Насилу ноги піднімала.
Не добрела, сердешна, і додому,
Пропала, бідна, серед поля;
Мабуть, написано їй на роду
Така нещасна доля.
Семен і досі б на кобилі їздив,
Як би іспершу був укрив,
Поки ще муха не кусала,
Як скоро пастися пустив.
Нерідко в світі таке лихо
І між людьми ведеться:
Од іскри думає втікти,
Да в полум’я і попадеться.
Тоді уже брикай,
Як в пасіці кобила,
Що й додому не дійшла, –
Душею в полі положила.
Нехай опісля воду ллють, –
Як би іспершу пособили, –
Бо вже поможуть так тоді,
Як свитою Семен кобилі.
