Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши:
“Моїй любові нікуди рости”.
Я думав — ріст її спинивсь назавше,
Найбільшої сягнувши висоти.
Час нищить честь, вбива красу кохану,
Несучи нам мільйони перемін,
І чисті душі він веде в оману,
І королів веде на плаху він.
Я вірив лиш у щастя нетривале,
Упевнившись в несталості буття.
Та як я смів казать колись зухвало:
“Не може буть сильнішого чуття?”
Моя любов подібна до дитяти,
Тож як я міг життя її утяти?
Переклав Дмитро Паламарчук
* * *
Оті рядки, де я колись писав:
“Коханню яскравіше не палати”,
Таки брехали. Я тоді не знав,
Що можу ще сильніше покохати.
Та Час і випадковості життя
Ламають клятви, змінюють бажання,
Красу плямують, гасять почуття,
У інший бік скеровують кохання.
Тож, тиранії Часу боячись,
Я не наважусь твердити сміливо,
Що справді покохав, хоч заручись,
Що дужче покохати неможливо.
Любов – дитина. Зважимо ж на те,
Що, як усі, вона іще росте.
Переклав Олександр Грязнов
