Твоє лице — свічадо давніх літ,
Коли краса упевнено і зримо
Росла, буяла, як весняний цвіт,
Не смівши удаватися до гриму,
Коли ще не заведено було —
Зрізать покійниць золоте волосся,
Яке б, чуже оздобивши чоло,
Жило удруге й заново вилося.
Ти воскрешаєш нам священні дні,
Явивши скромність і природний розум,
Та барв не крадеш у чужій весні
Своїм квіткам, що борються з морозом.
Тепер за мапу правиш ти природі, —
Щоб показать красу померлу моді,
Переклав Дмитро Паламарчук
* * *
Його обличчя – дзеркало тих днів,
Коли краса жила і помирала,
Як вільні квіти луків і полів,
І для хвальби прикрас не підбирала;
Коли із мертвих коси золоті
Не зістригали просто у гробницях,
Щоб безсоромно їх носили ті,
Хто здумав прикрашати власні лиця.
Живуть у ньому ті святі часи,
Коли у світі не було ще фальші,
І первозданність справжньої краси
Не зіпсували вигадки подальші.
Природа зберегла його мені
Для порівняння правди і брехні.
Переклав Олександр Грязнов
