Господь проводжав діточок із Едемського саду
(Ще осінь тоді, пам’ятаєш, була в ластовинні).
Зв’язав їм по светру. І вигнав за скоєну зраду.
Їм скрипнула хвіртка фальцетом уїдливо: “винні”.
На небі більярдними кульками грали у космос.
То влучать, то ні. Розболілися люди синцями.
Планета блакитна. Між ребрами здавлює голос
І крутить стегном, поспіша за чужими сонцями.
Та холодно, холодно. Светри не гріють, щось зимно.
Нитки розпустили… Сплелися нові одежини.
Крізь дірку на лікті гріхи незамолені видно,
Бо нитка та сама. А діти тепер одержимі.
- Наступний вірш → Пантелеймон Куліш – Euthanasia
- Попередній вірш → Віра Балдинюк – Труп у кафетерії
(Оцінок ще немає)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші