Я в юності так про кохання мріяв!
Я так жадав, щоби було одне
На все життя! І от збулася мрія:
Кохання переповнило мене!
Я дня не міг прожити без побачень!
Життя прекрасним маренням було!
Жінок, крім неї, я не чув, не бачив.
Так цілий рік!.. Засліплення пройшло.
Красунь помітив, постаті і очі,
Почув їх голоси і щирий сміх,
І спокійніші стали наші ночі,
І звичні рухи ласки і утіх.
Що трапилось? Куди подівся трепет?
Я до книжок, шукаючи порад.
А в них одне: любов руйнує третій.
Та третього нема! Сумна пора.
Я довго йшов до висновку простого
(У ньому мудрість, а не знак біди):
Любов розділена зника для того,
Щоби не вмерти раз і назавжди,
Щоб відродитись і наснагу дати,
Не забувати ніжності слова,
В фантазіях чи наяву кохати
І відчувати, що душа жива!
А ми, не знаючи законів вічних,
Коли любов розчиниться сама,
Вину перекладаємо на інших,
Шукаєм зраду. А її нема!
