Край дороги ромашка цвістиме
І на пагорбах мак пломенітиме,
І підеш ти ланами густими,
Зачарований небом і квітами.
Навпростець, навмання, мов колись то
Невідомий наш предок ходив ними,
А на овиді клен дзвінколистий
Чаруватиме співами дивними.
Гомонітиме тихо з ланами
Про незнане тобі і невичуте,
Гей, віки, що простерлись між нами,
Чом ви нас невгаваючи кличете?
Мій нащадку, ти йтимеш цим полем
І на виритий гострими ралами
Ти наступиш, можливо, на шолом,
Почорнілий і подіравлений…
І ніким не зачислений в здобич,
І у втратах ніде не зазначений,
Він нікому не був ні оздобою,
Ані захистом в хвилю призначену.
Але ти підійми, мій нащадку,
Ці шолома збережені рештки —
На музейній полиці на згадку
Має право лежати він все ж таки.
Хай тоді у майбутній тій візії
Вже побачать нові археологи
На крихкім, з’їржавілім залізі
Давнини полум’яної сполохи!
