Володимир Іванків – Таємниці старої верби: Вірш

Тече Нічлава тихо між полями.
Тече крізь час, неначе плин століть.
Між верболозом, що поріс над берегами,
Стара верба самотньою стоїть.
Нема уже її подруг-ровесниць,
Одна вона лишилась, як вдова.
І тільки вічний вітер-перелесник,
Мов сиві коси, віти розвіва.
Порепана кора, нема верхівки,
Наче подагрою, покручене коріння,
З війни з осколками старечі руки-гілки,
Що похилились над річним камінням.
Стоїть сумна в зеленім верболозі,
Мов спомина життя своє спочатку.
Наче бабуся в хаті на порозі,
А поряд неї милі онучатка.
Шепочуть казку тихо старі віти,
Про Лукаша і Мавку сумно мовлять.
І слухають трава, і річка, й квіти,
Й листочки-сльози ніжно хвильки ловлять.
Схиля долу верба сиві косиці
І згадує, як ними прикривала
Усіх закоханих, а їхні таємниці
В старім дуплі надійно зберігала,
Й дівочі сльози болю та розпуки
Рубці лишали на її корі.
Про неминучість з Батьківщиною розлуки
Їй журавлі курликали вгорі.
Стара верба… Не все була старою…
Й подружжя сиве зі своєї хати
Сюди не раз приходить, щоб з тобою
Разом про молодість свою згадати.