Аби це снігу — вище димарів,
стихії дикої і милосердної стихійно.
Найвище дерево покриє у дворі —
хіба що будуть в Києві горіть
над білим-білищем хрести Софіїї.
Засипле все: знамена і герби,
і всіх вождів на постаментах —
з печатями нелюдської журби
сократівські й наполеоновські лоби…
І п’єдестал — для Президента.
І стало б тихо, як в могилі,
і так тривало б сорок діб.
Ми б стільки переговорили:
хто — з дітьми, хто — з жоною, хто — в собі.
Аби не змерзнуть, меблі попалили б,
і одяг — теж, і посвідки рабів,
і книжечки рябі.
А далі б сніг почав спадать —
і талі води бруд нестимуть з міста.
Крізь шиби чисті перше листя
уздрять дві жертви — кат і тать.
і мовчки Бог одну зернину житню
На всіх подасть.
