Квітневий дощ. Трава зітхає,
потріскує, попискує — росте.
Сусідські хлопчики, одягнені охайно,
забігли до майстерні — заважають.
Записуєш: “Нема чужих дітей”.
Нарешті дощ минувсь — побігли діти,
мов по граніту покотилися монети.
На засув — двері. І сидіти,
в’язать наосліп з темних літер:
“Пітьма і здогади — розвій експерименту”.
Та неперервна темрява болить —
і треба свічку запалить.
Занотувать: “У товаристві інструментів
на мить позбувся страху смерти.”
І цілу мить усе ти мав:
здогадувавсь, і згадував, і знав…
І тихо ти, свічо, засвідчиш,
Що це не вірші. Вже — не вірші.
