Впаду до ніг твоїх листком кленовим,
невідворотним в часі — по трудах
і по теплу, спожитому з любови,
і по дощах, і по вітрах.
Впаду й мовчатиму, як тінь,
що ти її переступить не зможеш,
і перса твої, звабливо круті,
заплачуть кров’ю — ти порожня.
Молитимусь на тебе наостанок
і, може, кров отруєну зіп’ю.
Ми не діждали, не діждали
з твойого лона месію.
Прощай, культуро, — мила курво,
солодкий попіл на твоїх вустах
зібрав я чесно, трудно й мудро,
як Богом наслана вода.
Несправджена мадонно, із ікони
ти тужиш на чужих дітей…
А я, що впав, я проростаю із бетону —
цивілізація — жона моя законна —
гряде.
