Помру у дощ. Усе точніше,
усе частіше з кожним роком
влучаю здогадами в ціль.
Збуваються не лише вірші —
думки — знічев’я й ненароком —
про все: про себе і про всіх.
Боюся мислити, аби не звіщувати
недолі друзям, жінці, дітям, —
не офіруюсь я, то хто ж?
І що не день, то звичка німувати
стає важнішою за звичку діять.
Отак живу — й помру у дощ.
Зіграю траурну відправу,
Щоб знов замать на слово право.
