Лечу шалений.
Стою шалений.
Я жду на тебе.
І заломилися руки клена
в мовчазнім небі.
Я жду…
Даремно.
Гукну: — Немає! —
Лягають листям надій рої
і наче в серці моїм конають
живі пісенні солов’ї.
Не прийдеш — знаю.
І — не благаю.
(— О руки клена, впадіте вниз!)
Десь там на грані,
на небокраю,
я перестріну юрбу беріз.
Тебе ж — я знаю —
не розкохаю,
хоч ти не вийшла…
надій рої…
І серця співи не покидають,
як саду ранні солов’ї.
