Т. Л.
Сніг люблю… падає сніг (es schneit!) — сніжинки
спиваю з твоїх повік. Співав у тілі моїм не-
повторний той перший твій доторк повік твоїх. Вітре,
повій та розвій мій перший, мій той недо-
торканий спогад — яка ти?— я хочу тебе побачити
у білій пуховій хустині, ворсистій такій, як ті вії
твої у сніжинках, які я спиваю — співаю — з повік твоїх.
О! повік не забуду такої тебе, якою була ти тоді —
в демісезонному плащику — серед хвищі! приїхала в сaмі
Карпати (при чому тут сніг, і мороз, і…
раз — молодість!) — дай!
поцілую при всіх! не соромсь. Цілувати
при людях не соромно — лиш не напоказ. Тому я
люблю, коли сніг
падає, па-
да-є…
па… — бо студенткою —
в білій хустині і в білому – – –
залишилась ти до сьогодні!..
О ні! Не подумай, що літо минуло і осені
я не помітив, а зразу — про сніг… Не було ще
ні літа, ні осені в нас… То напровесні
так невблаганно, навально, напористо пада – – – є
сніг…
Ни-ні
щось неймовірне в природі… Зрушені
важелі глузду і почувань… Кохана!
Зрозумій, що писати вірші —
як з осені повертатись до літа,
взимку — весну начувати. А завжди —
жити отим… як ти сказала? — То —
наша тайна… Невже ми
зникнем без-слід-но? — спиваю
сніжинки з повік твоїх. І —
співаю!
