Пуп’янок любові зав’язався
у душі — коли, я сам не знаю,
бо навколо плакали й сміялись,
бо навколо люди не вгавали.
І тому, що зеленіли трави,
і тому, що соловейко марив, —
пуп’янок все дужче розвивався
й розпустив брунасті пелюстки!
І розвився (то тебе зустрів я!),
і не помічаємо нічого:
чи сміються, чи ридають люди,
гудять сонце або хвалять — ніч…
І не вірю, що покосять трави,
що на гіллі соловейко змовкне.
Що настане—й первоцвіт кохання
по шляху розгубить пелюстки.
А якби… — хіба мені боятись?
А якби… — хіба мені жаліти?
Той нехай боїться і жаліє,
в кого серце в’яне, не розцвівши!
