Сонце в усмішці.
Сонце слуха
мого серця пісні.
Сонце в мене закохалось по вуха,
а от ти,
хоч би трішки, —
ні.
Бо у тебе не серце — камінь,
бо у тебе на серці лід.
Ти
ні поглядом, ні руками
не зогріла мене…
А слід!
Я ж любов,
як незмірну скелю
на плечах
по землі несу.
Килим віршів
під ноги розстелюю,
прославляю твою красу.
Мабуть, губи — з берези соки,
мабуть, губи — настій з полину.
І клену себе часто:
— Доки?
Доки буду кохати одну?!
Є дівчата,
як зорі моргаючі,
що дарують любов і сміх.
В їхні душі,
стежок не шукаючи,
жартома
я заходити міг.
Чом же я
прив’язав свої мрії
до зміїних, невдячних кіс?..
…Ген по вулиці
вітер віє,
ніжні кроки
розносить скрізь…
Кроки, кроки…
Удаль щезають…
Одинокий і злий, як звір,
тьму разів —
— Чи люблю? — питаю,
і кричу в порожнечу:
— Не вір!
Я хотів би
тернову колючку
з мрій і віршів
рвонути враз.
Та любов —
не окурок горючий,
що причавиш — і жар погас.
Почуттів мого серця —
вірю —
жодні зими і дні не зітруть.
Я
в багно затопчу зневіру —
найотруйнішу
із отрут.
