Якби серцю та наказати:
не люби, не ходи, не журись.
Що ні крок— усміхайся дівчатам,
мов колись…
Наказати!..
Але не зумію:
наяву і в тривожнім сні
пелюстками мене овіюєш
і піснями бриниш в мені.
Чи у кронах вітер заб’ється,
чи дощами небо пливе —
серце мучиться і — здається:
хтось зове…
Хтось — не хтось, тільки ти…
Невже це, —
простягаючи руки здаля, —
вабиш, тішиш, надієш серце,
ніби іграшка—немовля?!
Бо куди б я не йшов поважно
і куди б спішачи не біг, —
до єдиної
стежка кожна —
лиш на твій,
лиш на твій поріг…
Якби ж серцю
і міг наказати,
наказав би: живи, як є,
поки будеш
незрадно кохати,
поки полум’я в груди б’є!
