Володимир Лучук – Знаю: Вірш

Знаю:
слів не знайду таких,
щоб акордно чуття заграли…
У темі кохання
віки
без мене
безліч рим
настругали.
Їх — слів про любов —
водопади бурхливі,
що камінь дощенту рвуть.
А де вони,
ті щасливі,
що з любов’ю живуть
і з любов’ю мруть?
Не бачу їх…
не бачу…
Ось кривиться в усмішці рот:
“Вона десь з дитиною плаче”, —
й розказує анекдот…
Кохана,
якщо випадково
повіриш віночкам облесливих слів
і станеш радіти, що ніжним словом
тебе донжуан зігрів, —
то зраджуй мене!
У вірші своїм
навіть не ойкну, не крикну,
як губи солодкі твої
до щік —
не моїх —
прилипнуть.
Я біль затаю в собі
і сторч головою
в розпуку
не кинусь —
для мене:
зірчаста небес глибінь,
пісні солов’я без упину.
Я іншу візьму на руки,
нестиму полями,
забрьоханий.