Дитина порізала пальчик
і дивиться так ніяково.
На ранку подує і плаче,—
ніяк не спинить йому крови.
Синява сніжинками повна,
така невимовно байдужа…
Небесна стелеться вовна,
лягає покірно в калюжі…
Ні тата, ні мами немає,
дитина в розпуці — на землю…
Хтось мимо: він часу не гає,
чужий і далекий… ой леле!..
Ніхто не підніме, не скаже:
«Ходім, мій маненький, додому».
І сипле з небесної чаші
сніжинки рука невідома.
