Вже налетіли хвилі,—
співай, співай, співай!..
Бо стримати не в силі,
що ллється через край.
Іду такий щасливий,
полями я іду.
Чи скоро на заливи
я — кораблями дум?
Чи скоро на заливи —
залізний човен мій?..
Іду такий щасливий
і сам собі чужий.
Дивлюся ніби збоку,
згори на себе я.
І мружить каре око
любовниця моя.
її наймення Ганна
мені таке ясне.
Бо любить океанно
вона мене, мене.
Чому став і глянув я шалено
і чому любовниця моя
стала синя-синя, аж зелена,
і на схід не дивиться ніяк?..
А на сході хмарами — загони…
Хто вони?.. Куди і відкіля?..
Там команда, батареї, коні,
там комусь жаліється земля…
Попереду — на коні гнідому,
ближче став — на білому коні…
Темні губи скривлені знайомо,
юні губи скривлено на гнів.
«Чому ти,— звернувся він до Ганни,—
чому ти не з нами, а за ним?»
І, як небо синє і кохане,
кинув зір на неї з вишини.
Це ж вона вуздечку цілувала,
це ж її на стремені рука…
…Обгорнуло груди снігом талим,
голова порожня і дзвінка…
Ой дзвени, дзвени, дзвени думками
ти, моя проклятая любов,
молодими, ніжними ногами
заміси на глину мою кров…
Щоб не знав, не думав я нічого,
щоб усе, в що вірилось, забуть
і піти самотньо юним йогом,
як колись, у невідому путь.
Знаю, знаю — я її зустріну,
та нічого більше не скажу.
А вона згадає цю хвилину,
що між нами провела межу,
і до мене кине, мов лілеї,
бліді руки в блідому бреду…
Тільки гляну, засміюсь над нею
і спокійно мимо я пройду.
