Ні сміху, ні співів, мій друже, не треба,
хай слово багнетом сія!
Палають міста під ударами з неба,
горить Україна моя.
Летить моє серце, де степ і могили,
де квітнуло щастя моє,
де в берег Славута, з журби посивілий,
кривавою хвилею б’є.
І гнів, як пожежа, шумує у жилах,
як грозами сповнений сад…
Одяг на сестер і братів моїх милих
ярмо бронірований кат.
Повзуть по Вкраїні, щоб волю пожерти,
розлючені орди в цей час.
І тільки, за щастя б’ючися уперто,
катам не здається Донбас.
Все так же по рейках летять ешелони,
а в них — юнаки, юнаки,
і сонця промінням ласкаво-червоним
горять їх широкі штики.
Все так же над озером мріє калина,
де юність моя протекла;
і мати моя вигляда свого сина
в хатині сумній край села.
Все слухає грому двигтіння шалене,
все дивиться в далі блакить…
А син у тім краї, де листя зелене
над снігом під вітром шумить.
Я чую крізь вітер: “Ой сину, мій сину!..”
Де небо в пожарах як мідь,
туди, на залиту вогнем Україну,
летить моє серце, летить.
