XIV
Кто при звездах и при луне
Так поздно скачет на коне?О. Пушкін
У сяйві зоряних огнів
Кого це кінь шаленим скоком
Несе на північ, в даль степів?..
Це красень Іскра, що любив
Над зорі Мотрю синьооку
І тільки нею в мріях жив.
Він нею жив. Ночей немало
Не спав од дум, що, як ріка,
Йому всю душу заливали…
А Мотря тільки кепкувала
З закоханого юнака.
Хоч трохи, може, й жалкувала.
Та що ж, знать, бог так захотів,
Що чорні брови проміняла
Вона на злами сивих брів,
І гетьмана рабою стала.
Як жар, у жилах юна кров…
Летить козак удаль досвітну…
Його ненависть і любов
Женуть на північ непривітну…
Так. Перед ним мета одна,
Це — жало видерти зміїне
З зрадливих уст! Не знають сна
В нім лють на гетьмана страшна
Й любов до Мотрі й України.
Біжить назустріч далина,
Що ледь світає над землею…
А серце сеє — журби мара…
Летить з доносом Кочубея
Полковник Іскра до Петра.
Цар не повірив в діло злеє,
Не скинув ще довіри пут.
Віддав він Іскру й Кочубея
Мазепі на суворий суд.
І от. Шумить майдан широкий
Од розхвильованих людей…
А біля плахи сумноокий
В сорочці довгій Кочубей.
Усе в зловісних фарбах тоне,
Для нього даль вже нежива…
І коло ніг його холоне
Кривава Іскри голова.
Кат одрубав її… На жертву
Пішов юнак, а міг би жить…
І очі холодно і мертво
В холодну дивляться блакить…
Над батьком Мотрі небо хмуре…
Дочка десь плаче у юрбі,
І, наче траурна бандура,
Ридають далі голубі…
Так світло й легко над землею,
А на землі в сльозах любов.
І на сорочці Кочубея
Горить багряно Іскри кров…
“Держіть її! Держіть!” Юрбою,
Немов потоком, хтось пливе…
Обличчя, наче неживе,
І очі з чорною журбою
У простір дивляться… “Держіть!”
То Кочубеїха… Не в силі
Страшного горя пережить.
За грані волі в ній, як хвилі,
Душі розхлюпалась блакить…
“Держіть її!.. Держіть!.. Держіть!..”
Любило так це серце щире…
Кому ж його любов жива?
На шию впав удар сокири,
І покотилась голова
По ешафоту і землею…
Красиві зайві тут слова.
Така вже доля Кочубея…
Там десь прозорий хорів спів…
А він лежить, мов небо лине…
Він теж по-своєму любив
Свою нещасну Україну.
А Кочубеїха! Вона
З наказу гетьмана Мазепи
Худа, розпатлана й страшна
Мчить за конем широким степом…
Вона біжить, а кінь — все швидше
З хвостом нап’ятим, як струна,
Летить, копитом б’є в обличчя
Нещасну страдницю… Одна
В широкім і безжальнім полі
На жертву і коневі й долі
Катами віддана вона.
Ремні їй вгризлись туго в руки.
Вона ж не розуміє муки,
Співає щось і об грудки
Грудьми все б’ється…
Тіло рветься,
Земля оголює кістки
Од м’яса їй… Вона ж сміється…
Аж доки… Доки лиш кістяк
Пропав, де в житі квітне мак.
У хмарку місяць загорнувся,
В траву лив сльози золоті…
А кінь додому повернувся
З ремня огризком на хвості…
Так важко дихав чорногривий,
Неначе гору поборов…
І довго конюх буркітливий
Стирав з хвоста засохлу кров.
XV
Іще в Січі, о даль моя,
Ховаючи таємні мрії,
Йван зненавидив Палія
За те, що він любив Росію.
А скільки в нім таємних мрій,
Що він беріг в ім’я любові
До України, боже мій!
Тепер полковником Палій
На правім березі Дніпровім.
“Літа, літа… Промчали ви…
Невже рабом і я загину?”…
А довгі руки із Москви
Все обіймають Україну…
“Ні, лобом не розбить бетону
Й сказать, де наші, де чужі,
Коли стрілецькі гарнізони
У кожнім місті, як ножі!..”
Так думав він, а кінь копитом
Простори рве і землю б’є
Під вітром злякано-сердитим…
Земля моя, життя моє!
Іван Степанович старіє,
Для нього це не новина.
Його волосся й давні мрії
Вже вкрила років сивина…
“Ах, той Палій!.. Палій, Паліє!
Тобі дорога вся ясна.
Мені ж…” І гетьман шаленіє,
А в серці ненависть одна.
В його очах горить багряно
Якийсь огонь… “Пора, пора!..”
А кінь летить у морі трав,
Нема кінця і краю степу.
Од мрій не звільниться Мазепа…
Він Кочубеїху згадав…
В траві копита б’ють не лунко,
Земля вже скоро буде в тьмі…
Згадав Мазепа поцілунки
І шепіт пристрасний у тьмі…
“Як сяє місяць!.. Скрізь так тихо…
І так шумить гаряча кров… —
Йому шепоче молодиха. —
Од всіх ховаєм ми любов.
Це — гріх, мій гетьмане коханий,
Це гріх великий, о повір! —
Шепочуть повні губи п’яно:
— Мій сивоусий богатир!..”
Давно, давно… Дочка у неї,
Смуглява Мотря… Чи ж його?..
Ах, ніч! Та ніч у зір інеї
І щастя повного вогонь!..
Минулих днів далекі тіні
Ніяк не тонуть в років млі…
Те щастя — айстри в дні осінні,
Що запізнились на землі.
А серце ниє… В вухах дзвін,
Мов од копит, що б’ють нестримно.
І на душі так дико й димно…
Хрещений батько Мотрі він.
Знов, як раніш, всі в зорях ночі,
Останні, може, у житті…
Йому все сняться владні очі,
Мотрони очі золоті…
А роки мчать кудись шалено,
За силуетом силует…
Він кличе Палія Семена.
І от шумить уже бенкет…
Зір Палія за мури лине…
А брови — крил орлиних змах…
Сидить вся в золоті старшина.
В багрянім бархаті, в шовках…
Палій між нею, наче цвях:
“Тут зрадою і кров’ю віє”.
Думок не глушить чарок дзвін.
За те, що любить він Росію,
Його не люблять, знає він.
“Росія — щит наш од негод.
Незборний з нею наш народ.
А од старшини лиш халепа”.
Так дума він… І, як сова,
На нього дивиться Мазепа
Й вина у чарку підлива.
Він з Палія не зводить віч,
У них щось темне і вороже.
Він сивий весь, як та, що в ніч
Літа, а вдень літать не може.
Одного помаху руки
Було достатньо і немало.
На знак цей дужі сердюки
Біля Семена грізно стали…
“В’яжіть його!” І от Палій
У путах весь, блідий, блідий…
“Невже кінець?.. От так халепа!..”
“Він зрадник!” — вигукнув Мазепа.
XVI
Туман у серці і кругом,
Як дим мутний на полі бою…
Стоїть Палій перед Петром.
Горять докором і журбою
Семена очі… В них любов
Злилася з гнівом невимовним,
Що то спахне, то згасне знов…
Стоїть перед Петром безмовним
Семен… Вкраїни береги
Далеко десь одтуманіли…
“Дай сил мені, о краю милий!”
Але залізом ланцюги, —
Яка ганьба, і мука, й жах! —
Глузливо дзвонять на ногах…
Тюрма… Далеко ще до ранку.
Ось перервав Петро мовчанку.
“Так це така любов твоя!..
На милість не зміню я гнів!..
Мазепі тільки й вірю я,
Найкращому з моїх братів…”
Петро на ліжкові сидів,
А вищий був за Палія.
“Тобі прощенія не знать.
Готуйсь до кари, сучий сину!
Хотів навіки одірвать
Ти від Росії Україну…
Загинеш ти, як хижий звір!” —
Не давши вимовить і слова,
Петро, од люті весь багровий,
Пішов. І от його нема.
Кайдани… Туга і тюрма…
Крізь грати зір огні вишневі,
Як скорбні думи Палієві…
“Там сонце світить на ріллю,
На квіти і людей обличчя…
Я Україну так люблю,
Її простори бунтівничі,
Її тополі і зірки…
О, краю мій, моє ти небо!
Якби я довгі жив віки,
Не надивився б я на тебе!..
Я все дивився б на траву,
Що переливно вітер хилить…
Для тебе тільки я й живу,
Моя ти Україно мила!
Хоч перед смертю надивлюсь
На тебе, краю мій коханий,
Душі очима, мила Русь,
Мій Київ, сонцем осіянний!
Ти, в синь здіймаючи свій спів,
На зло ворожої стихії
Став матір’ю всіх городів
Непереможної Росії.
Хай славою синів жива
Не ображається Москва,
Чий крок в світах гримить залізно,
Щоб славить у віках вітчизну.
У дружбі, наче сталь єдина,
Живуть Росія й Україна.
Вони — це слави світла рать,
Що стереже простори милі,
І вже ніякій в світі силі
Єднання їх не розірвать.
Не раз вони в вітрах загину
Лили червонеє вино…
Тому й люблю тебе, Вкраїно,
Що ти й Росія — це одно!”
І ці думки у тьмі й тиші,
Як пісня, ллються із душі.
XVII
Палій на каторзі. Несила
Йому дивитись на сніги.
І м’ясо до кісток проїли
Йому іржаві ланцюги.
Поміж дерев виття звірине,
Сичить поземка, як змія…
А десь далеко Україна
Садами кличе Палія,
Там, де зеленою юрбою
Тополі зводяться увись,
І над Дніпровою водою
Крильми дві чайки обнялись…
В його хатині стогне лихо.
Там тільки сльози й тишина…
І у зажурі Паліїха
Сидить край синього вікна.
До бою твоє серце звичне,
Але чому ти був такий,
Петром брутально і цинічно
Утилізований, Палій?..
З релігії, неначе з водки,
Ти кату ноги цілував…
Не міг ти бути Полуботком,
Що за Вкраїну кров пролляв.
Віддав за неї серце щире,
Та не пішов на чорну гру,
Й під гострим вилиском сокири
Не покорився він Петру.
За те, що грав ти і програвся,
Бо виграв лиш Петро лихий,
А ти у монастир подався
Свої замолювать гріхи.
Чи ж замолив? Бо Україну,
Не ту Вкраїну бачив ти.
Од мрій твоїх, козачий сину,
Лишилися одні хрести.