Мурами хмари осінні,
вітру печальний рев.
Тіні…
падають
тіні…
золото лине з дерев.
Чую за парком
гули,
бачу за парком
дим…
Згадує листя минуле
шумом пожовклим своїм.
В небі крикливі зграї,
крик той наводить тоску.
Вечір нечутно спадає
з листям на землю вогку.
Може, приснились сотні
й повна пожеж земля…
Тільки біліють самотні
лави крізь голе гілля.
Може, приснилось поле
і на снігу бої…
Вже не вернути ніколи
дні романтичні мої.
З міста крізь віти, мов думи,
тихі огні простяглись…
У європейськім костюмі
я не такий, як колись.
Що ж, не такий — і не треба.
Солодко іншим буть.
Синє вечірнє небо,
синя вечірня путь.
Пам’яті меркне криниця,
в муті не видно дна.
Іноді тільки присниться
куртка моя шкіряна.
Перетинає тіні
промінь, подібний мечу.
Споминів листя осіннє
я під ногами топчу.
Більше уже не чую
громів повстань і антант.
Куртку мою шкіряную
носить якийсь спекулянт.
Скоїлось це зимою
в чорні голодні дні.
Ну і носи, чорт з тобою!
Зовсім не жалко мені.
Будуть огні, я знаю,
буйно шумить голова.
Не марно в столі чекає
браунінг № 2.
Будуть дні майоріти так хутко
у червоному мареві дум…
тоді я на кожану куртку
європейський зміняю костюм.
Тихо, навколо тихо.
Світиться дальнє вікно.
Вже навели ми лихо
на мушку давно!
Знов загудуть бетони,
до неба здійметься гнів…
А зараз мені так сонно
і так скучно мені.
Хочете ви, щоб і нині
рвав я до болю крик?!
Може ж бути людині
скучно хоч раз на рік?!
Скаламутив я до краю
споминів воду ясну.
Інші нехай співають
про громадянську війну.
Світе мій синій, широкий
на фоні прийдешніх заграв.
В ці бунтівничі роки
я вже своє одспівав.
Листя, немов заграва,
так і тремтить, і сія.
Осінь моя кучерява,
осінь моя!
