Я у полі. Хто зі мною?
Тільки біла путь…
Тільки спомини юрбою
на снігу встають.
Кров — у щоки, кров — у скроні…
Знову, знов як стій:
на заплаканій долоні
перстень золотий.
А над ним обличчя любе,
в ньому біль і гнів…
І шепочуть мертві губи:
«Ти його убив…»
I
Над селом — туман і зорі,
У сельбуді — сміх…
І огні у милім зорі
од очей моїх.
Сонний місяць, мов в колисці,
в синій вишині.
І по рейках простяглися
станції огні.
Наші очі — в неба чаші.
Хто ми й відкіля?
«Подивись, усе це наше:
і гаї, й поля…»
Гарно як, неначе вранці!
Я тепер — селькор.
І, здається, кров повстанців
лине аж до зор…
І, здається, йдуть рядами
хлопці мимо нас…
Тяжко гупають над нами
кроки раз у раз…
Тих, що вмерли біля станції,
коли день одгув…
Ой у дні, в ті дні повстанцем,
як вони, я був!
…Офіцерів крики — тонко…
кроки… зброя… сніг…
Ми стріляли й в ополонку
опускали їх.
Як забуть їх бліді руки
й очі ті німі,
де шуміли верби глухо
вітами у тьмі?
Ой ряди, од снігу сині,
і огні заграв!..
Офіцер своїй дружині
перстень передав.
Він сказав: «Пождіть хвилинку,
я шинель зніму».
І навів я карабінку
прямо в лоб йому…
Тільки крик: «За Україну!»
Тільки сніг і кров…
Але я його дружини
й досі не знайшов.
II
Лине поле снігом талим.
Зорі — як ножі.
Чом мені вона сказала:
«Перстень!? Покажи…»
На снігу, на тіні — блики,
наче я — нічий…
Стало холодно і тихо
на душі моїй.
Кров — у щоки, кров — у скроні…
сніг… і тіні лав…
На простягнену долоню
перстень я поклав…
Я мовчу, дивлюсь… «А може!?»
Серце — в горло, в бік…
Що таке?.. «Ой Боже, Боже!..
Це ж мій чоловік!..
Видно, Богові замало
горя і молінь…»
Захиталась і упала
на снігу, як тінь…
Що подумать, що сказати!..
Розгубився я…
О любов моя проклята,
вчителько моя!..
В небі зоряні хорали,
вітер їх несе…
Відкілясь гроза примчала
і розбила все.
Серце б’ється тоскно, глухо,
та немає сліз.
Взяв я вчительку на руки
і в село поніс.
Ось сельбуд. Вікно іскриться.
Двері. Світло. Клас.
Я ридаю. Юні лиця
оточили нас.
За вікном — туман і зорі,
мертво світить сніг.
Та нема огнів у зорі
од очей моїх.
Наче хвилями озера
з хмарками в бою…
Розстріляв я офіцера
і любов свою.
III
Тихо гроб юрбою лине,
а за гробом — я.
В нім лежить моя дружина,
вчителька моя.
Ой синіють неба шати,
а під ними — крок,
із вінками йдуть дівчата
й хлопці без шапок.
Спів до неба тужно лине,
мов ідем на бій…
Положив я в домовину
перстень золотий…
* * *
Більше Наля не пригорне,
ой не квітне сміх!..
Я ходжу стрункий і чорний
по шляхах моїх.
Тишина. Ну, хто зі мною?..
Тільки біла путь…
Тільки спомини юрбою
на снігу встають.
Кров — у щоки, кров — у скроні,
знову, знов як стій:
на заплаканій долоні
перстень золотий…
А над ним обличчя любе,
в ньому жаль і гнів…
І шепочуть мертві губи:
«Ти його убив…»
