І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких через журу
покидали востаннє село!
Ми пройшли золотими ланами,
крізь огонь і синяву пройшли,
та навіки, навіки за нами
оселедець, погони та шлик.
Може, серце порвали — не знаю;
може, серце порвали в бою…
Як заграють «Вы жертвою пали…»,
головою об мури я б’юсь…
І підходить товариш до мене,
мов дитину, під руки бере…
О моя Революція, нене,
може, син твій од болю умре.
- Наступний вірш → Володимир Сосюра – Катрусі на спомин
- Попередній вірш → Володимир Сосюра – Нальотчиця
(Оцінок ще немає)