В огні нестримної навали
рубали, різали наш сад…
А ми дивилися назад
і за минулим сумували…
Руками власними тюрму
творили ми собі одвічну…
О, будьте прокляті, кому
назад повернуто обличчя!
Брати нас брали на штики
за слово, правдою повите…
Ви ж розумієте, — віки
не знали ми, чиї ми діти!..
Хтось застромив у серце шило
в чеканні марному весни…
В саду розкішному лишились
одні пеньки та бур’яни.
Кати на струни наші жили
тягли із рук, як сон, блідих…
І з нас співців собі купили,
щоб грали їм на струнах тих.
Ми йшли кривавими стежками,
нам тільки снився волі згук.
І похоронно над полями
кричав і плакав чорний крук…
Він нам кричав про волі гнів,
щоб ми повстати захотіли!
Й кривавий дзьоб об струни-жили
в безкраїм розпачі точив…
Коли ж приходили раби
володарям на струнах грати,
серця не тисло від журби
і не обурювали ґрати…
А струни плакали… Не в бій —
вони нас кликали в утому…
Та от — прийшов співець новий
і в струни вдарив по-новому.
І ми здригнули!.. Душі громом
залив музичний буревій,
що мчав, мов рокоти ріки,
що рвався в даль крізь піну шалу!..
І зацвіли старі пеньки,
і бур’яни травою стали…
Це в день було, коли той спів
так схвилював серця всім хорі…
А уночі вже сад шумів
і крізь гілля сміялись зорі…
Так несподівано і скоро
наш сад повстав і зашумів…
Його рубали, а він ріс!
На місці зрубаного дуба
росли нові!.. І навіть хмиз
угору дерся!..
Краю мій!
Ми дочекалися весни,
ми вже підходимо до брами!..
Це ти той сад, о краю мій,
колись порубаний катами!..
Над золотими берегами
ти знов шумиш, такий рясний!..
