І. Дніпровському
Кінь око скажене криваво примружив,—
ударом трамвая хребет перебило…
Трамвай — на хвилину… і знову: за діло —
він далі летить, невблаганно байдужий.
Хто чув, як кричать і ридають колеса,
коли переїдуть горлянку чи ногу?..
Так кінь одинокий харчанням і плеском
кричав невимовне до кінського бога.
В калюжі вишневій, густій од морозу,
лягали, зникали граційно сніжинки…
Кінь плакав… і мерзли, трусилися сльози…
І от біля нього спинилася жінка.
Струнка і тривожна, в зеленім шоломі,—
од жалю рукою — з кобури нагана:
в заплакані очі — залізо і пломінь…
А в небі сніжинки хиталися п’яно…
А в небі зоря розліпила плакати,
а мимо — з піснями колони з вокзалу…
Коня повезли. Тільки бачив крізь ґрати,
як теплу калюжу собака лизала.
