І все, куди не йду, холодні трави сняться,
де дерева шумлять і плачуть за Дінцем,
де вулиці п’янить солодкий дух акацій,
востаннє за вікном заплакане лице…
І сняться все мені далекі темні очі,
що в’януть і мовчать в осінній далині…
А щоки, як колись, вітри мені лоскочуть,
і запах чебрецю несуть вони мені…
Ну як тепер живе Горошиха-вдовиця,
що Федька — син її, застрелений вночі?
А ми ж не раз із ним ходили по кислиці,
де шарудів бур’ян і плакали сичі…
Ожина за Дінцем… О любий Холоденко,
далекий брате мій, зарубаний в бою!
Не схилить вже тепер твоя нещасна ненька
на зрубане плече голівоньку свою.
І все, куди не йду, холодні трави сняться,
де дерева шумлять і плачуть за Дінцем,
де вулиці п’янить солодкий дух акацій,
востаннє за вікном заплакане лице…
