Я вас люблю. Чому? Не знаю.
Та тільки кров моя пече
і в жилах муку розливаю,
мов синє золото очей…
Я вас люблю, моя омано!
О шуми вашого манто!
Я вас люблю так ніжно й п’яно,
так, як не любить вас ніхто.
Не знаю й сам, чого я хочу.
Шумлять весною дерева…
Як пригадаю ваші очі,
стає важкою голова.
Померлі квіти по дорозі
хтось розгубив уже давно.
Я зустрічаю вас на розі,
коли ви йдете до кіно.
А за вами він, непман поганий,
у нього зуби золоті.
І віє солодко і п’яно
за вами “Льоріґан Коті”…
А небо чорне і порожнє…
Там тільки вітру шум і гнів!..
Невже, невже забуть не можна,
що вийшов я з робітників?
Мені падучою зорею
так жалко жить серед образ!
В кіно трюмо і лотерея
для тих, що йшли на смерть за нас,
а з ними й я… Прощайте, квіти!
Я вже не той, я вам чужий.
Мені лиш плакать і жаліти
та кликать Інн або Марій…
О, почекай, моя омано!
Дай слухать шум твого манто…
Я вас люблю так ніжно й п’яно,
так, як не любить вас ніхто.
Рида рояль і голосами
кричить: — Цілуй її, цілуй!.. –
Беру квиток і йду за вами
у ложі бархатну імлу.
Це тільки сон. Це я в нестямі
і плечі, й губи зором п’ю.
Це ти французькими духами
змутила голову мою!
А на екрані хмари бурить
аероплян і мчить земля…
О, скільки, скільки біля муру
таких, як ти, я розстріляв!
Але чому ж, коли на очі,
на сині очі гляну я,
так божевільно кров клекоче
і серця не спинить ніяк…
