Так сумно тут здавалось самотою,
А ти, дівчинонько, прийшла —
І стало так, неначе ти з собою
Ясного сонця принесла.
Дивлюсь — усі гроби травою густо вкриті,
В траві розбризкалась кульбаба золота,
Гілки вишень, в пахучо-теплім цвіті,
Схиляються до кожного хреста.
І скрізь життя, і все радіє, живши,
І все жадне буяти і цвісти…
А ти стоїш, головку похиливши,
Як анголь смутку й красоти.
