Я відчуваю
Постійний біоритм
Моїх віршів,
Які упевнено
Борознять
Думки плугом
І безкорисно
Перетворюють їх
В приманливі теми.
І тоді я не відчуваю
Свинець на
Порепаних вустах
Занедбаного міста.
Я відшуковую
Знайомі будинки
Мого створеного
Світу.
Шаркотить вогонь
Містичних неузгоджень,
Та я прямую
Крізь нього.
Мєнтовський вітер
Свище запитаннячком:
«Нафік тобі це потрібно?»
Та я, мабуть, поет,
Мені трандєц
Як поїбати!
Кому яке діло,
Що моя найдивніша і
Найкоханіша
Дівчина
ПОЕЗІЯ!
Я живу і
Просинаюсь
З цим найкоштовнішим
Неперевершеним Ім’ям!
- Наступний вірш → Володимир Вакуленко – Роздуми
- Попередній вірш → Володимир Вакуленко – Книга Рут. Розділ 5
(Оцінок ще немає)