Під тьмою висіється сніг, хоч темінь – сумнів,
На рукояті свіжий хрест і біль безсоння.
З твоїх долонь хоч пити степ. Йде гріх відлунням –
Зібрати б з горя сьомим днем предвічний сонях.
Можливо радість розлили в розбитий келих,
Та щось тривожиться без сліз, крізь пагін в настрій.
Не оприлюднені стежки, русалчин берег.
Русальним холодом по склу шкребу надщастям.
Надпитим голосом братів – броня кістками,
Потягне вітер в небо дим. Спинюсь посеред.
Там опадуть слова на дно, а тіло в камінь,
Коли заквітчаний життям свій тягнеш жереб…
- Наступний вірш → Володимир Вакуленко – Антей і товариство
- Попередній вірш → Володимир Вакуленко – Боже, помилуй тишу
(Оцінок ще немає)