Сницеру дана урочна робота:
Взяв він уламок од чистого злота
І для бенкетів, запевне веселих,
Викував сутий і хупавий келих.
Глибоко карбами грані обводив,
Паростки й листя по стінках виводив,
Грони родзинок розкидав усюди,—
Каже: «Іди тепер, келих мій, в люди!
Дно твоє, келих, глибоке і чисте,
Блище і сяє, як кубло огнисте!
Грони родзинок заледве не дишуть,
Паростки листям прозірним колишуть».
Гонор великий, велика й шаноба
Бучній утворі запевне подоба:
Сяючи, йшов по бенкетах веселих
З чистого золота кований келих.
Повзкрай вино з його іскрами било,
Блищами мріло, струмочком кипіло;
Дружно пили з нього люди за сильних,
Славу войовників, серцю прихильних,
Ступінь послуги, за владу і пліки,
За ізборони блискучі й великі…
Сяючи, йшов по бенкетах веселих
З чистого золота кований келих,
Поки повзгодом мені не дістався.
Бережно я за бростки його взявся;
Лив, як і другі, вино в нього сміло,—
Але утомлене серце щеміло!
Серцю згадались давнішні ночі,
Лади довішньої ввічливі очі,
Віра без грані, любов без докору…
Стиснув я келих руками в ту пору!
Сплющились грона блискучих родзинок,
Паростки й листя прилипли до стінок,
Повзкрай прозірне вино полилося…
Що ж тобі, серце, в давнині здалося?
