(За мотивами киргизької народної казки)
Жили собі, були собі
На світі два осли,
Жили і службу нехотя
В господаря несли.
Бувало, не захочеться
Тягти на гору віз,
Ну й заревуть, неначебто
Ведуть їх на заріз.
Той «йа-а-а!», той «йо-о-о!» витягує,
Що аж іде луна.
Так «йа» і «йо» й приклеїлись
До них, як імена.
Так сам господар кликав їх,
Так звало все село,
Хоча від цього розуму
В ослів не прибуло.
Могли від них усякої
Чекати дивини,
І от якось відзначились
Іще й не так вони
Одного разу трапилось:
Притомлені осли
У спеку з поля дальнього
Гарбу снопів везли.
Нестерпно сонце жарило,
Кусалися дроки,
І, як ніколи, рвалися
Додому віслюки.
Обидва тільки й мріяли,
Щоб в затінку хлівця
Скоріш води напитися,
Наїстися сінця.
І врешті-решт бажання їх
Збуватись почало:
Ще трохи — й показалося
У вибалку село.
От перші хати, вулиця,
Шовковиці старі
Нові ворота — й ось вони
У рідному дворі.
Не встиг погонич випрягти
І взять за поводи,
Як кинулись у хлів вони
До сіна і води.
І тут така пожадливість
Напала на ослів,
Що Йа всю воду вижлуктив,
А Йо все сіно з’їв.
Не був, одначе, жоден з них
Щасливим і на мить,
Бо їсти Йа хотілося,
А Йо хотілось пить.
Обидва ревом жалібним
Повітря потрясли,
Нічого й не збагнувши так,
Ну, сказано, осли!
Наїстися, напитися
Завжди з них кожен рад,
А з другом поділитися,
Так де там — невдогад!
