(За болгарською народною казкою)
Дідусь – горбатий, мов дуга,
Бабуся – сухорука,
А з ними юна, як весна,
Жила-була онука.
Вона красуня із красунь,
Струнка і чорнобрива,
Одна біда лише – вдалась
Занадто вже лінива.
Як не старалися старі,
Що з нею не робили,
Та перевиховать її
Не вистачало сили.
І от домовились вони
Унучку пристидити
І совість приспану її
Хоч трохи розбудити.
От рано-вранці узяла
Бабуся відра в руки:
– Піду водиці принесу
Умитись для онуки.
А їй дідусь: – Куди ти! Стій!
Тебе здолає втома.
Давай вже краще я піду,
А ти спочинь удома.
Стара ж у відповідь йому:
– Ні, ні! Стривай, Семене!
По воду я піду, бо ти
Слабіший ще від мене.
А внучка з печі: – Ну й дива!
Не можу зрозуміти –
Такі старі, а завелись,
Немов маленькі діти.
Кому із вас по воду йти,
Я можу вас погодить:
Сьогодні, діду, ви ідіть,
А завтра баба сходить!..
