Блакитний час, прикинувшись водою,
тече в піщаних, чистих берегах.
тече із величавою журбою —
так, як тече високий в небі птах.
Над водами блакитними схилюся
своїм веселим місяцем-чолом,
в холодні води часу задивлюся —
очима гляну, серцем і умом.
Напіврозмиті вічним водоплином,
між осоки й повільних срібних риб
мої гойднуться очі, мов пір’їни,
якими бавиться річковий глиб.
Напівсонячне блакитним світлом,
з річкової німої глибини
стебельця брів гойднуться над очима,
стебельця брів — зелені плавуни.
Напівосяяне блакитним світлом,
в глухому фосфоричному вогні
латаття губ тремтітиме розквітле,
латаття губ цвістиме десь при дні.
Я сам собі всміхнувся безпричинно
у цю гірку, безповоротну мить,—
і усміх мій нікуди не полине,
і усміх мій на водах затремтить…
