Древо поезії під небеса виростає,
скільки птахів над цим древом завжди пролітає:
голуб-синяк, Голуб сизий. І припутень-голуб.
Винно-рожеві у припутня груди і воло.
Древо поезії — дерево рідного краю,
скільки птахів у гіллі його завжди співає:
дятел зелений. І дятел строкатий. І сивий.
Дятел трипалий. Сірійський. Та ще й білоспинний.
Древо поезії — під голубим небокраєм,
скільки птахів на верхах його гнізда звиває:
дрізд-омелюх. Чорногрудий. Співочий. І чорний.
І чикотень-дрізд. І дрізд білобровий проворний.
Древо поезії — завжди його наслухаю,
бо ні вночі, ані вдень древо не затихає:
голосом ремеза. Сорокопуда. Синиці.
Ластівки. Славки. Оляпки. Та іншої птиці.
Древо поезії — небо вгорі неокрає
з виру блакиті щоднини до нас промовляє:
жайвором сірим. Малим. Польовим. І чубатим.
Жайвором чорним. І жайвором також рогатим.
Древо поезії — скільки ти знаєш і знало,
скільки тобі сповідається і сповідалось:
Пугач. Сова яструбина. І сич волохатий.
Сич хатній. Дрімлюга. Також зозуля чубата.
Древо поезії — ти в небеса досягаєш,
де у майбутнє з минулого перелітають:
чернь білобока. Сорока. І стриж-серпокрилець.
Чирок-тріскунок. Боривітер. Птахи без крилець.
Древо поезії — дерево рідного краю,
скільки птахів у гіллі твоїм завжди співає!
Ті прилітають… Ті з вирію не повертають…
Древо співає в віках, древо не замовкає…
