Євген Гуцало – Оселя грози: Вірш

Не знаєм, де грози оселя,
чи є туди які стежки.
Підем по променю веселім,
бо так, напевне, навпрошки.
Легкі од радості й прозорі —
бо нас трудний покликав шлях —
перебредем блакитне море,
що дихає у небесах.
Коли притомить нас дорога —
дорога не у рік, а в вік —
нап’ємось грому молодого,
як п’ють з беріз холодний сік.
Коли зневіримось і схочем
вернути у земні гаї,
то блискавицями доточим
гарячі блискавки свої.
І де кінчається веселий
той промінь, — мабуть, там стоїть
грози усміхнена оселя
із вікнами в прийдешній світ!..