Я знов сьогодні археолог.
Уранці в сивий степ прийшов.
На полині сіріє порох,
немов подертий в клоччя шовк.
Ген блима волошковим зблиском
прибляклий місяць-ятаган…
Минулого глуха колиска —
доісторичний цей курган.
На тім’я срібне полинове,
мабуть, і вік мене привів,
археологія любові,
археологія чуттів.
Лопату взявши, відкопаю
у степовій землі твердій
те, що ніколи не минає
і не мине в душі моїй.
І явиться у цьому світі,
щоб я зачаруватись зміг,
твій голос — мов ковильне світло,
і твій — немов ковильний — сміх.
Спасибі долі за дарунок —
його й віддячить не берусь:
гіркий ковильний поцілунок
твоїх гірких ковильних уст.
І доля не пошкодувала —
так як у неї й попросив:
твоїх очей ковильний спалах
та ще ковильний сплеск сльози…
В степу — в кургані полиновім —
відкрить для себе я зумів
археологію любові,
археологію чуттів…
