Степ тремтів від залізного зойку війни,
Степ стогнав — гомін лунко котився гонами.
Воскресали так страшно пророчі сни
І на Захід ридали вагони.
Чорний Полк — наметом — в останній наступ.
Скавучать навпростець останні набої,
А десь вже глухо стукає заступ,
Десь, за межами бою.
Вітер поривом — шмат кулеметної стрічки
Чи луну запорізької „слави” —
Й знову — плюскіт глухий історичної річки,
День щемить морозно-білявий.
За околицю вийдеш і видко: бронпотяг
Біля Підволочиська димом дмуха,
Набуха, вибуха і простору протяг
Лиш далеку луну доносить до вуха.
Клекотить ще, але — догорає, тліє.
Фістулою — останній акорд скорострілу…
Щось тяжке і одвічне на обрію мріє,
Розпростовує чорні крила.
Виростає нестримно, біжить, як калюжа,
Що ж воно? Чи скаженних отар череда?
Чи повітря морове? Ні — нищить, бруднить і спаплюжує
Землю мою чергова орда.
Степ підвівся і втілився в древній хаос
І посунув на нас в гостроверхих татарських шапках, —
Ось все ближче, все ближче — вже вершники в балці — ось! —
Вже летять перетяти нам шлях.
… Дону синього не пощастило зачерти.
Руська Земле! За шолом’янем єси.
І на Захід, на Захід ридають вагони з хаосу і смерти,
З апокаліпси піль Твоїх, з пекла Твоєї краси.
