1.
Все відійшло: і зойк заліза,
І гуркіт міст, і стукіт днів,
Ось широчінь блакитно – сиза,
Морського вітру рівний спів.
Тут обрій відчиняє вічність
І спрагло п’є сп’янілий зір
Удари хвиль і барв ритмічність
І все, чим дихає простір.
Все зникло: люди і облуди,
І попіл свят, і буднів біль.
О, моря материнські груди
Під пружним малахітом хвиль!
2.
Контори, крани, крам пахучий —
І дим широкий розіслав
Під елеватором ревучий,
Зерном вагітний, пароплав.
Він попливе вантажним ходом,
Прокреслюючи пінний слід,
І що б не було — вир, негода, —
Все розтинатиме бушпріт
Мерідіяни і широти…
Аж ген замайорить Марсель
І зсиплють степові щедроти
Серед чужих людських осель.
3.
Естакади, підойми і — раптом
Синьо-жовтий прапор спалахнув!
І думки мої збилися з такту,
І безкрай чорноморський війнув.
Підпливли. Мов варязькая старість,
Був цей шведський щогловець міцний.
А ім’я золоте — Stella maris
Задзвеніло, як здійснені сни.
4.
Вічні хвилі — безмежне плюскоче об межі,
Вічко хвилі — це дихає вічність у час
Все той самий гексаметр, що за Гомера
Під блакиттю Еллади розмірно гримів.
Так під плюскоти хвиль рокотали століття
І зривалися бурі, і тиша росла,
І верталися знов до землі золотої
Сафірово-безмежним шляхом кораблі.
5.
Вітре, вітре-вітрило, мій князю преславний,
Тут дідизна стрибогова знову росте.
І у співі морців, і в плачі Ярославни
Однаково звучать вони: море і степ.
Двоєдина держава стихій протилежних:
Там.— смарагдами трав, тут — сафірами хвиль
Володієш співзвучно в просторах безмежних
І покірливо гнуться — вода і ковиль.
6.
А бува — налягає на два дні, на три дні — штиль.
Море спить і у сні лиш недужо та важко дише,
Низьке небо мовчить над безмежжям поснулих хвиль,
Неймовірна ця сизо-молочна балтійська тиша!
Навіть чайки не чуть в зачарованості мовчання.
Двощогловець на обрії ледве примарою мріє.
Хворе море хрипить.
Чи ж те все, що було, — тільки мрія?
Вічність знов свої брами для смертних очей зачиня.
7.
Та прийдуть шторму дні похмурі,—
Варязьким зимном дише даль.
Ввижається: таким був Рюрик,
Як ця важка балтійська сталь.
Різкіш прокреслюється обрій,
Чіткіша — металевість хвиль,
Що йдуть, як шереги хоробрі
Й несуть пекучу, зимну сіль.
8.
Ось вони набрякли бурями й потемніли гнівом,
І під хмарами похмурими піна стала сива.
Шерег хвиль іде за шерегом з пінними шликами
Люто битись з сірим берегом, штурмувати камінь,
Брязь! Ще мить вода натискує, — хвиля не ослабла,
Зеленкавим гартом блискає, мов широка шабля.
З хижим свистом шабля гримає, підрізає й валить.
Сірий берег не витримує вічної навали.
