1.
Зелена Сіверщина — там вітри
Гудуть тисячолітнім ладом Слова,
Полками йдуть дружинники-бори
І пісня їх висока і соснова.
Дуднять в лісах незнаємі шляхи
І враз — горбата далеч Подніпров’я.
Там вдарить подув гострий і сухий,
Що пахне полином та кров’ю.
І простором розгониться земля…
О, згубо обріїв, о, хижий плиг безкраю!
Віки — несита жадоба твоя
Живить і тне, кохає і карає.
Даремно тіло пишно-золоте,
Де сині жилки рік, цілує щедро
Понтійське сонце, і вона росте
І квітне — буйна степова Деметра.
Та білим громом перетне стебло,
Та спалить колос чорним суховієм
І родиться сліпе, калічне зло,
Що будяком колючим бовваніє.
І от земля — не золото, а мідь,
І небо — не блакить, але — залізо,
І під залізним небом клекотить
Пророчий крик.
І в нім — проклін і визов.
2.
Так владарний розгін до пінисто-сафірного Понту
Зустрічає зрадливе вістря степового ножа:
То врізається Азія в жовтий провал горизонту
І стирається вираз землі, і зникає межа.
Проревіли пороги — підрізано княже коріння,
І перекотиполем стає середовище сил…
А там — море, там море плюскоче в понтійське каміння,
Там блакитною брамою кличе безсмертя краси.
Там, заквітчаний лавром, всміхається мармур живучий.
Білі сосни колон під копулою неба зросли.
Там розбуджену душу ніхто і ніщо не розлучить
З вічним сонцем Еллади, звитяжцем скитійської мли.
І тому ця смертельна напруга, цей порив упертий,
Невгасима жага, що несе до мети крізь віки:
Безголовая Ніке, осяяна славою смерти.
Безвлад крил необорних і вірність сліпої руки.
