І от ти знов встаєш в останнім світлі,
Як день цей справжня і немилосердна.
Той самий простір і та сама даль,
І вітер той же, з перед тисячоліття.
Непевний квітень ледве простягнув
Крихке проміття. Паморозь спізніла
Ще де-не-де сріблиться сріблом смертним.
Та по ярах уже порозмерзало
І там чорніє яра чорнота, І ледь тремтить…
Яка весна невірна!
Так мляво ген підводиться бліде
І хоре, й невидюще біле сонце:
Не пристрасть, не потужність, не вогонь,
Що схопить і обпалить до нестями, —
Лише старече жалісне тепло,
Що вже більмястим, вже померклим світлом
Освітлює руїни і безкрай.
