Бідне серце віддав на поталу нещадним спрагам
Обернув лютий розум у трактор на ниві слів.
До Тичин та Сосюр я навмисне тверезим варягом
Увійшов в цю добу історичних вітрів і злив.
Є. М.
1
Я в полоні у лютих літер.
Вже все назвав. Вже все убив.
Чуття, розплавлені і злиті,
На оливо я перелив.
Живого серця щирим злотом
Прозолотив червлений друк,
І фарбувала кров’ю мук
Узорні оздоби гризота.
І в мертвих книг закуті труни
Поклав я трупом почуття,
І вже душі завмерлі струни
Не воскресити для життя.
2
І день, і ніч. І вічно сам —
В цього життя порожнім трибі*
Який розжеврений сезам,
Щоб вічність одчинить, потрібен?
Весна на вулицях цвіте.
В блакиті знов співають хмари,
Але це все — не те, не те,
Про що молився я і марив.
Ні! Не земним, не дольнім дням,
Не весняному трав килиму
Вогненну душу я підняв,
Як купину неопалиму!
Рокоче й крутиться життя,
І все з ним крутиться довкола…
Так нащо ж я себе відтяв
Від зачарованого кола?
3
На хресті слова розіп’ятий
Цвяхами літер,
Один,—
Яким же криком ще маю кричати
Крізь історії чорний вітер,
Страшної епохи син?
Яких ще віршів вирізувать
З кривавого м’яса днів?
Які породити слова?
Світ встав увесь із заліза
В гострих лезах огнів:
Від електрики смерклися очі,
Від заводів гудить голова,
Безголоса душа лише хрипко регоче
Та божевільне співа.
Над хвилями юрб, над поверхами натовпів п’яних,
Зі скель хмародряпів дивлюся в бездонну ніч.
Раною рота кричу в тумани, в тумани,
Просвердлюю морок вогненними свердлами віч,
А пустеля людська лиш луною порожньою гука,
Серце світу розмірено гупає в тілі машин;
І жадного згука.
Один.
4
Як почуваєш мене? На низу ти.
А я взнав на кривавих путях:
Не на смерть — на безсмертя засудить
Мене присуд сліпого життя.
А я взнав, що дано мені жити
В запорошених трунах книжок,
Що я молотом літер прибитий
До мовчання камінних дощок.
У кривавому колі, бурлака,
Мушу вічно шукати мети,
І даремно кричати і плакать:
Не почуєш, не визволиш ти!
