В повітрі мла і смертний одур.
Охляле сонце, як сліпе.
Це спалену твою свободу
І напівмертвого тебе,
Народе мій, вітаю словом
Під небом, від пожеж багровим,
Під туркоти чужих гармат.
Коли мордує брата брат,
Коли пророцтва найлютіші
Оце сповняються навбач,
Коли скупі перерви тиші
Невтішний роздирає плач.
Потрібен пломінь Єремії,
Та, ненароджений, він згас.
Крутіж лихої веремії
Поніс у вир смертельний нас
І несемося, як билини,
Понад румовищем руїни.
Аж поки сіркою й вогнем
Нас згубний подих не здмухйе.
Внизу ж твоє безформне тіло
Звивається під градом кар’:
В чужій руці — безкрила сила;
В своїй — безсилля і тягар.
Роздріблене дощенту крушить
Закон життя. І де ж — вогню
На вожденят вошиві душі,
На лицедіїв метушню.
На їдь продажної безради,
На яди дідичної зради,
На віковий коловорот
Хохлацьких охів і глупот?
Актор чужі малпує міни,
Крутій відсотки тне з леґенд,
Нащадний дурень рота слинить
І всіх їх продає — агент.
Ця зоологія убога
Все застує. А збоку десь
Гірким смієтсья сміхом Гоголь —
„З самих себе бо смієтесь” —
І корчить постать вовкулачу,
І тане сміх у пеклі плачу,
І він зникає. І дарма
Сурмить Шевченкова сурма.
Бо і трибун ґрамофоновий,
І рідномовний графоман
Лиш про „недолю” й „чорні брові
Вискиглюватимуть пеан.
В тім ярмарку все творче гине.
Задушується все живе,
Все вічне робиться хвилинне
Й стає живучим неживе.
І мертві душі бенкетують,
Защеплюючи, як отрую,
Ледачу кров духовий гній
Всім паростям гієрархій.
Герой доби встає в цій аврі
Космічних бур, космічних гроз,
Як спраглий містечкових лаврів
Здрібнілий мікромалорос.
Народе мій, оцей непотріб
Ти за які гріхи придбав?
Чи недівоча пристрасть Мотрі?
Мазепи спізнена доба?
Чи за перебіг надто сковзький
Двірської служби Розумовських?
Чи вбогість життєвих спонук
Поганих внуків і онук?
І з того гойного врожаю
Вже пів століття п’ємо жах:
Доба нам обжинки справляє
На наших душах і тілах.
Та ти — не виграшка природи
Не примха лиш земних стихій—
Ти не загинеш, мій народе,
Пісняр, мудрець і гречкосій.
Бо вірю: судні дні недаром
Твій чорний рай зняли пожаром
І пломінь слупамн росте.
Сполучуючи з небом степ.
І небо сходить на країну
Крізь зойк заліз, крізь звіря рик,
Крізь дим руїни —
Україну
Новий узріє чоловік.
