Ліворуч скалівського шляху,
Високим берегом Синюхи
Встає горбами і хрестами
Архангородський ниций цвинтар.
Сліпа каплиця дерев’яна —
Побіч нерівної доріжки
В кущах бузку та в карловатих
Вишнях, кривих і сухоруких.
Там за каплицею — глухіше,
Горби могил давно зрівняло,
Переплелись коріння й віти
В суцільні займища гущавин.
А ближче тут .— ще простір рівний,
Всім вистачить — синам і внукам —
В свій час зайняти місце вічне
В родючій степовій землі.
1.
Отож — по черзі.
Хрест дубовий,
А до хреста прибитий образ:
То — замість Сина — розіп’ята
Пречиста Мати на хресті.
А під хрестом — горбок квітчастий.
Тендітні квіти заглушає
Буйним, несамовитим ростом
Висока степова трава.
Отут спочила наша мати…
Трудилась серцем, працювала,
Молилась і співала зрідка,
Аж поки смерть не підкосила
Зів’ялий цвіт її життя.
І в кожнім з нас, як вічна рана,
Що капотить сльозами крови,
Горить ім’я єдине — Мати
На все життя, на всі часи.
Сухенька, люба, безгріховна,
З очима, повними любови.
Що їх блакить від сліз злиняла, —
Такою в серці назавжди,
Та ще ота рухливість, жвавість,
Ота свята природність праці,
Що їй була, як спів, як подих,
Що в ній бриніла, як струна.
Рояль, Шпільгаґена й альбоми
Змінила на твердішу долю:
Дружина-мати тільки й знала
Родину, поле та город.
Всіх опромінювала сяйвом
І зло — ставало безборонне.
З усіх околиць провожали
Старі й малі в останню путь.
Пригадую, як плакав Дід
Дитиною (чумак дебелий.
Обличчя — степового вовка,
Тверда статура — козака),
Кропив слізми труну легеньку: —
Невісточко, чому ж не я в ній?
— Чом, замість тебе, молодої,
Я, ветхий деньми, не спочив?
Але мовчало небо ясне
І навіть вітер не озвався,
Лише співали: Святий кріпкий,
Святий безсмертний. — А за два
Несповна роки упокоївсь
На дев’яносто восьмім році —
Чумак останній з тих околиць —
Старий, кремезний дід Василь.
…Отут спочила. Степ та небо.
Під сонцем щедрим, як в Елладі,
Палахкотить невтомний вітер,
Пнучи прудкі вітрила хмар.
Замислишся .— і вже не знаєш,
Чи час Богдана, чи Батия,
Чи десь дуднять полки Петлюри,
Чи це ще — “Слово о полку”…
Спочиньте ж. Мамо. Хвала Богу,
Що на війну не провожали,
Що образом Пантелеймона
Не Ви, а батько попрощав,
Бо ще б сумнішим, ще б страшнішим
Зоставсь Архангород Путивлем:
Не наречена, не дружина —
То мати б сліпла від плачу.
2.
…То нам тепер кшталтом оних древних Русов, продков наших, кто можеть возбранити дільности воінственної і уменшити отваги рицерскої.
(3 універсалу Богданового р. 1648.)
То ж далі.
Довший горб — де Дідів,
А хрест дубовий — вище й ширше, —
Під стать старому… Любий Діду,
Незамолимий маю гріх:
Жива історія, скарбниця
Оповідань, байок, бувальщин, —
Та так я вірив в вічність Вашу,
Що нічого не записав.
Не записав тих слів коштовних,
Що Ви точили вечорами,
Коли соломою палили
Лежанку Вашу, і в вікно
Дивилась ніч, як казка синя
В сузір’ях зимних і таємних,
Дзвенів морозом нерухомий
Замерзлий воздух, як кришталь,
А в хаті було так нам тепло,
Так любо і цілком… спокійно,
Коли б не репліки Бабуні:
— “Ет, проти ночі — отаке
Верзеш старий — дітей страхати!”
На що, бувало, Дід замовкне,
Цигарку скрутить… Затягнувшись,
Одіпре: “Мой! Мовчи, стара,
А то, їй-бо, не посоромлюсь,
— Такого облизня впіймаєш,
Що тільки…” В тім непевнім місці
Бабуня — миттю і — до мисок! —
І починала вже обтерті
Ложки ще раз перетирати…
А Дід, перечекавши, — далі —
Чумацьким возом повідань.
(Пізніш у Гоголя я дещо
Знайшов з того. Лиш дратували
Фальшива синтакса та мертвий,
Набальзамований язик).
* * *
У хаті мешкав Дід зимою,
А літом — в курені, пахучім
Від тютюну, що в низках жовтих,
Щодня темніючи, сушивсь.
В тім курені свої майстерні
Мав бондар, слюсар і артиста.
(Бо крім діжок, ножів, начиння —
Різьбив по дереву гаразд).
Щасливих радощів дитинства
Дід був, сказати б, арсеналом:
Шаблі, рушниці, коні — все це
Враз з орденами постачав.
Так. Мушу гріх той визнать Діду:
Був вихователь “негуманний”
Й пацифістичних уподобань
Мені, таки не прищепив.
* * *
Часів жорстоких син і свідок
Наґвалт — не визнавав сучасся,
І Київщина — через річку —
Була для нього ще — Польща.
Бо ж Чорний Шлях повз нас проходив
І синя степова Синюха
Річпосполиту відділяла
Від українських Диких Піль.
Шість миль до Гуманя і поруч
Торговиця — місця, де Гонта
Гуляв,як ночі кара люта,
Як тьми й відчаю чорний сказ.
— — — — — — —
— — — — — — —
Шкода, що внуки вже не мали
Ненависти й призирства Діда
До лапотняка-кацапури,
— Як зараз, чую дідів бас!
Шкода! Бо, може б, не зазнали,
Циганських мандрів по чужинах
І не віддали б на поталу
Країну крови та пісень…
Хоч кріпаком не був він зроду,
Але слова “сквозь строй”, “шпіцрутен”
(Точнісінько — “чека” й “комуна”) —
Для нього мали певний зміст:
Бо сов-предтеча — Аракчесв
Вже намагавсь творить “колхози”
На тій землі, де Запорозька
Нова Америка буде.
Тож добре знав мій Дід Россію,
Її тупу державну дибу!
Але й фальшивих сентиментів
Не мав до своїх земляків.
І то було не хуторянство,
Чи запорозька дута пиха,
— Звичайно, степові варяги,
Були йому рідня й рівня.
Херсонських прерій піоніри —
Були йому, напевно, ближчі,
Ніж тогобічні “малороси”,
Чи сьогобічні “польщаки”, —
Але боліла в серці цілість
Свого народу і отчизни —
За всю непімщену цю землю,
За всі ці чини і часи.
Скребли покора і ледарство,
Пекли каліцтво й рабство мертве
І раєм страченим минуле
Вставало в присмерку століть.
Отож приходила гризота, —
Рубанок падав з рук, і лайка
Лунала люто. Дід рятунку
Шукав в… горілці, як і всі.
* * *
Він “рятувався” раз на місяць, —
Звичайно, в свято чи в неділю,
Коли даремно ждала Діда
Бабуня з церкви на обід.
Нема, й нема. Нещира втіха —
— “Та, може, трохи ярмаркує”,
На жаль, нікого не втішала:
Ярмаркувати Дід не вмів.
Вже й ярмарок рідіє. Спека
Спадає звільна. По спочинку
Архангородці під хатами
Балакають у холодку.
Нема… Схилялось сонце. Тіні
Вкривали вулицю. В Синюсі
Кипіло золото з блакиттю
Й перетоплялося в срібло.
Ставало тихо. Тільки птаство
Цвірінькало в медовій тиші…
Тоді — як човен, повен бурі,
На обрії з’являвся Дід.
Немов протест проти спокою,
Проти ледачої природи,
Архангородців, миру, тиші,
Покірного конання дня, —
Грізний і гнівний він надходив.
(Хоч треба б інше дієслово:
Він, в вечеровім сяйві, дійсно
“То виринав, то потопав”).
Отак то, певно, в онім часі
Передовий козацький човен
До стін Стамбулу чи Скутарі
На диво й пострах наближавсь.
Для нас, дітей, було це — диво,
Та для Бабуні був це — пострах,
Хоча й сама вона відваги
Не мала б в кого позичать.
Сама, але й залога ціла
Колись турецької фортеці
Не мала б вигляду такого,
Як Діда подруга стара:
Ставним стояла маєстатом
Богиня дому і родини,
Тримаючи в руці дебелій
Не булаву, а — макогін.
(У данім разі берло влади
Призначення подвійне мало,
І символ рейментарства тяжко
Звисав додолу і чекав).
Але слабе перо сучасне
Для тих подій, що наставали!
Занадто все було епічним, —
Потрібен minimum Гомер.
Скажу лишень: коротка й бурна
Баталія в старих бувала.
Горшки бабусині на цури
Побивши, йшов спочити Дід.
Так січовому атавізму —
До ewig Weibliches погорді —
Віддавши дань, — Дід спав до рана
І, певне, мав козацькі сни.
А ранком, завше через Маму,
Відношення диломатичні
Встановлював і потім мирно
Пив натщесерце сирівець.
Тепер ось сплять собі рядочком,
Забувши про турботи й сварки,
За все життя своє зазнавши
Один — розлуки в смерти — рік.
* * *
А недалеко й Батько бідний
Такий сумний, такий трагічний…
Десь, певно близько й брат, підтятий
Совітським голодом — на смерть.
3.
Згадав. Пройшло дванадцять літ тяжких,
Що кожен рік був довгий, як віки,
Що кожен час, і днина, і година
Пекли ім’ям єдиним: Україна.
Що б не робив, куди б не йшов, — завжди
Скорботний голос потішає: жди.
О, так, зазнав на чужинецьких бруках,
Як палить мозок мука і розлука,
Як кров із серця Смокче хижий сум
І люта пам’ять казиться від дум.
Як кожний день дме зимном порожнечі…
И від сліз сухих тремтять безкрилі плечі…
А десь Вона — не знаю чим! — живе:
Архангород, Синюха, Скаліве, Торговиця…
І над розлогим степом
Таке ясне херсонське наше небо.
Нема на світі інших Батьківщин
Понад одну, що є — наказ і чин.
Нема землі коханої так палко,
Як та, що в ній, що не верства, то — балка,
А там — байрак, а там — горби могил
І хмари-велетні, і синій небосхил.
Не Капітолії, не мармори Корінту,
Приниклий до землі сільський убогий цвинтар.
Що поховав навіки під горби
Кісток і попелу освячені скарби,
Кісток і попелу, що — квітли й колосились
І, внукам та синам наллявши в тіло сили.
Трудами й працею замкнувши коло літ, —
Запричастилися правічної землі.
Був чорний мор, гула війна буруном, —
Та знов весна викохувала вруна,
Бо ті, що плугом тут орали переліг —
Віддали Богу — дух, а тіло — цій землі.
І так із роду в рід триває тяг великий,
І нашою стає оця земля навіки.
* * *
Даремно, вороже, стоїш, —
Тяжка стопа твоя — непевна!
Рука раба стискає ніж,
Земля і рід злилися кревно.
Не одірвати, не рознять, —
Ти ж пробувава не раз, не два вже, —
І наслідком була — різня!
І так — навік. І так назавше.
Дарма припрошуєш — “Скорись!”,
Удосконалюючи пута, —
У відповідь буде: обріз!
У відповідь буде: отрута!
Безбатченку — ти не збагнеш
Чим дише слово Батьківщина,
Прозрієш в полум’ї пожеж,
Научишся під нашим чином.
