Ти затуманилась за далями, за димом,
Зайшлась імлою, понялась вогнем.
І ось відходиш невмолимо…
Десь рідний вітер гне
Твоїх топіль високі решти.
Мете шляхів безкрай…
Чи ж затаїш, чи збережеш Ти
На дні ярів, у галявах дібров
Твій тихий рай
І сонцем п’яну кров?
О, сонцем п’яна кров.
Важка, щедробагата й невидюча!
Порогами ще клекотів Дніпро
І на дівичий степ не впала туча,
Ще мерехтів архіпелаг осель
Крізь пломінь голубих просторів, —
Південний бог в
Твоїм сафірнім морі
Знайшов нову купель.
І Геліос, що — ясність і число.
Ось став осліплим з ярости Дажбогом,
І шалом соняшним клекоче зло
В Тобі, небого.
Ти залишилася за обріями миль
І ось тепер Ти — привид і примара,
І марнота зусиль, і суму вічний біль,
І спомину непроминуча кара.
Так несемо в сліпих серцях
Твоє незбагнене обличчя
І давній шлях
В незнане кличе,
І довга путь ось стелиться в безкрай —
її не відвернуть, її не стерти,
Бо лиш вона веде в
Твій чорний рай
З пустелі самоти і смерти.
