І
Підфарбована ґречність та чемність
В комірці паперових чеснот…
Ні! Розкрий все брутальне та темне,
Гей, ти, слизька людська площино!
Покажи свою мертву гнилизну,
Ярий погляд відважно стерпи…
Знаю я твою душу безслізну,
Твого серця порожні скарби.
Знаю: в тілі актора-плебея
Тліє спокій сліпого раба.
Що ж для нього оця епопея?
Ця епічно-трагічна доба?
Що для нього ця готика духу,
Переможний, вогненний марш?
Ось він смокче азійську сивуху,
Обертаючи драми у фарс.
Тільки шлунок та слинява похіть,
Автоматика вбогих повій — —
А над світом палає епоха
І даремно гукає на бій.
II
Марите по барах, по каварнях
Та по дансінґах вдаєте шал,
А над світом в випарах цвинтарних
Важко дише світова душа.
І м’ятеться і маячить душно…
Не розкрити спалені уста.
Дика добо, відбивай бездушно
Свій астмічний, свій фокстротний такт!
Мертві мислі. Найняті ідеї.
Юрби, що збігаються на жер,
Що в туман історію веде їм
По-інерції тупий шофер.
Людський штамп. Ім’я з маленьких літер.
Марні числа. Числа без облич.
Чуєте? Гуде зловісний вітер,
В порожнечах павз лунає клич.
Не заглушать зойки механічні
Тоскний вий дикунських позіхань:
Вдарить час, нещадний як поличник,
Спопелить людоподібну твань.
III.
Зимний квітень з снігом і вітрами —
Ця весна замерзла зеленцем.
Захід, мов широкий отвір’ брами,
Знов зіяє кров’ю і кінцем.
І заходить ніч. І тьма Батиєм
Обляга непевний небосхил.
Скільки діб ще офіруєш Ти їм?
Скільки ще Ти додаси їм сил?
Бачиш — дискутують, метушаться
Під нестримним ґотиком склепінь,
Але з рук їм випадає праця,
Сатана нашіптує: загинь.
Так під белькіт і безглуздя джазу,
Солодко заламуючись вділ.
Поглинають пристрасть і відразу
Гекатомби вже бездушних тіл.
А понад збунтованим розтопом
Безфоремної речовини
Фосфоричним привидом Европа
Протинає дим височини.
